«Ну і навіщо воно тобі треба?» – Це типове питання, яке мені задавали друзі та родичі, взнавши, що я шукаю свій родовід: «Краще живи, та радій життю». І далеко не завжди мені вдавалося пояснити їм свою мету та мотиви.
Особисто для мене все почалося ще в дитинстві, коли в мене з’явилось бажання розпитати дідусів та бабусь про їх пращурів та записати ту інформацію. Потім той шкільний зошит в клітинку на 12 сторінок зник в надрах шаф та антресолів, де я й досі маю надію його знайти.
Так що на мій погляд, перша та головна причина, що спонукає шукати своє коріння – це «тому що цікаво»! Але, окрім задоволення природної цікавості, дослідження своїх коренів може принести кожному велику користь, яку саме – погляньмо докладніше:
- Цілком практичні та конкретні результати – підтвердити родинні зв’язки, права на нерухомість, довести національність предка (польську, чеську, німецьку, єврейську) з метою переїзду в іншу країну на підставі коренів, дізнатися про родові захворювання і таке інше.
- Можливість налагодити «духовний зв’язок» зі своїми пращурами, відчути приналежність до величезного роду, тисячам людей, кожен з яких вижив та зробив все можливе для того, щоб ти з’явився на світ, і таким чином отримати допомогу від пращурів в різних справах.
- Шанс зрозуміти причини сімейних проблем, життєвих сценаріїв предків, що повторюються у нащадків, та в результаті змінити «карму роду».
- Отримати більш свідоме відношення до традицій роду, до членів родини, що, як правило призводить до розв’язання родинних суперечок, примиренню, більшій єдності родини та спільному збереженню традицій.
З неочікуванних результатів:
- З’являється відчуття того, що ти маєш бути гідним своїх пращурів, «підтримати честь роду». І якщо вони досягли в житті значних успіхів, то й ти маєш зробити щось хороше. З’являється внутрішнє відчуття відповідальності перед своїм родом.
Тут мені деякі шуткували: “Тобі, мабуть, нема чим пишатися, так хочеш пишатися досягненнями пращурів та їх дворянським родом”. Але на мій погляд власне дворянство не є так цікавим, як конкретні досягнення конкретних осіб. Як Ви гадаєте, хто з пращурів цікавіший як людина – селянин, у документах котрого написано, що грамоту він вивчив самостійно вдома (що каже про велику жагу цієї людини до знань), або дворянин, котрий мав усі можливості бути освіченим, але залишився неписьменний?
- Розуміння багатонаціональності своїх пращурів. Наприклад, я у себе на цей час нарахувала вже сім національностей підтверджених архівними даними та ще з добрий десяток за генетичним аналізом. Нещодавно на генеалогічній конференції провідний український генеалог Томазов В. В., розповідаючи про користь генеалогії, відмітив, що вона – це найкращі ліки від ксенофобії! Я з ним повністю погоджуюсь і мрію, щоб якамога більше людей зрозуміли цю істину. В кожному з нас – «вінегрет» з національностей! Так який сенс ненавидіти народи, носієм генів яких ти є?
В іншій статті прочитала, що глобалізація, завдяки активному змішуванню різних національностей, скоріше за все приведе до зникнення багатьох національних та релігійних конфліктів. І зараз цей процес набагато прискорюється. Навіть серед моїх близьких та знайомих є багато міжнаціональних шлюбів, причому досить екзотичних. Яскравий приклад: жінка з України, що має серед своїх пращурів крім українців, ще поляків та турок, одружується з сином корейця та голландки.
- Нове розуміння історії – після початку генеалогічних пошуків я зовсім іншим чином стала сприймати історію, змінивши погляд ззовні на погляд зсередини. Це ж велика різниця – прочитати про «якесь там повстання в якумусь там році» (одне з багатьох), або прочитати про те ж саме повстання, але якщо твій пращур Іван Петрович Сидоренко особисто брав у ньому участь!
Висновок:
Мені здається, що в наш час швидкісного поширення інформації соромно бути «Іванами безрідними»! Наприклад, в Европі багато цілком звичайних людей знають свій родовід до 7-10 коліна.
Незнання своїх коренів зрозуміло для людини, котра не має про них інформації, як, наприклад, прийомні діти, хоча вони як правило дуже хочуть їх взнати. Зрозуміло також незнання та небажання знати свої корені у старшого покоління – радянська влада привчила їх до того, що таке знання небезпечне для життя.
Але як пояснити небажання знати своїх пращурів у сучасних людей, що мають ще живих бабусь та дідусів у яких поки що можна багато розпитати? Не гайте часу! Навіть якщо зараз знання своїх коренів не здається Вам першочерговим завданням, але можливо Ваші діти захочуть це взнати. Ви можете полегшити їм роботу, якщо витратите кілька годин часу, щоб опитати всіх літніх родичів та записати цю інформацію для нащадків.
Досить цікаві думки, дякую!
Додам від себе. Мені було б соромно, якби мої діти спитали б мене про своїх пращурів, про краї де вони жили, про тлумачення прізвища батька і мами, а я б на їх питання не зміг відповісти.
Мені траплялися досить розвинуті люди, які не знали імені (не те що прізвища) своєї бабусі. Я промовчував, але як же їм соромно ставало!
Наші пращури радіють на небі, коли ми про них згадуємо, розповідаємо, пишемо. Я в це вірю.
Чудесная статья!
Поддерживаю каждый пункт и каждое слово!
Видимо знакомство с генеалогией порождает внутри каждого, кто встал на эту тропинку, одинаковые чувства, переживания и трепет после каждой находки.
Искренне надеюсь и желаю, чтобы больше людей смогли попробовать их на вкус!