Szpakowski

В дитинстві багатьом з нас подобалося гратися у пошуки скарбів. Ми закопували свої «скарби» у вигляді намистин, скелець, бабусиної біжутерії, а потім викопували їх – дуже захопливе заняття. 🙂 Деяким так сподобався той процес, що вони не припинили це робити і подорослішавши – в результаті стали археологами. Романтика “пошукача скарбів” багатьох приваблює, коли я була студенткою, щонайменше троє з моїх знайомих агітували їхати волонтером в Ольвію – шукати давньогрецькі артефакти.

Тоді не склалось, але через багато років у мене знову з’явилось те відчуття “юного археолога” з дитинства у дещо несподіваному вигляді…

Одного чудового дня до мене у гості зайшла моя тітка і радісно проінформувала, що Вона знайшла в інтернеті наш родинний герб (герб, власне, потім виявився взагалі не наш, але процес вже було запущено). Гордо вивісивши знайдений «артефакт» на стіні як переконливий доказ нашого безперечного дворянського походження в 100500-му поколінні тітка пішла, залишивши мене дещо спантеличеною. Річ у тому, що завантажений з Вікіпедії герб (навіть якщо врахувати співпадання прізвища) не видався мені переконливим доказом саме нашого дворянства, але розбудив давнє бажання дізнатись – ким же насправді були наші пращури?

Так я і потрапила спочатку на генеалогічний форум, а потім в архів, стала переглядати та вивчати старовинні документи. Процес дещо схожий на археологічні пошуки (тільки зручніше, ніж в степу з лопатою :)) – спочатку тривалий пошук серед безлічі документів, і ось, нарешті, радісна знахідка – запис про твого пращура, людину, яка жила 100, 200 або навіть 500 років тому! Гадаю, що радість від знахідки якої-небудь давньогрецької амфори можна порівняти зі знахідкою свідоцтва про народження прапрадідуся, тим більше що амфора хто-його-зна-чия, а ось прапрадідусь твій власний. 🙂

В такий цікавий спосіб я захопилась генеалогією, та з того часу копаю займаюсь пошуками свого родоводу в архівах.

1+